Я відверто не пам‘ятаю, під скількома судами ми проводили акції. Вищий, Конституційний, Печерський, Шевченківській, ОАСК, суди районні, суди апеляційні, суди господарські, суди адміністративні – і так по всій країні.

І це – неправильно. Це показник хвороби у країні. У здоровій країні пікетують заклади, які можуть (і мають право) змінювати думку і приймати рішення у більш-менш широкому коридорі. Парламенти, наприклад. Або місцеві ради. Або будівлі адміністрацій керівника країни. Суди у здорових странах пікетують не так часто. Бо банально немає сенсу: це ж суд, суд чесний і вирішить по закону. Який же ж сенс його пікетувати?

У нас все навпаки. І акції під судом – це лише спроба покласти щось на іншу чашу вагів, бо на іншій зазвичай вже лежать хабар, або тиск влади, або і хабар і тиск влади одночасно. Акція під судом – лише спроба врівноважити терези. Інколи виходить. Інколи ні.

Насправді у нас всіх немає іншого виходу, як прийти до влади і повністю перезапустити суди. Бо в суди впирається все: і реформи, і призначення, і справедливість для злочинців, і справедливість для незаконно ув‘язнених. Але що робити зараз, поки ми не при владі? 

Те, що ми можемо. 

Ми можемо доносити до громадян України думку, що суддів майже не існує і суддівська реформа має бути взагалі першою у довгому списку реформ. Ну серйозно, візьміть будь-яку останню гучну справу і подивіться уважно. 

Ось справа генерала Павловського, Печерський суд, суддя Соколов. Передивіться це засідання (будь-яке), почитайте матеріали – і побачите, що Соколов насправді не суддя. Він не судив, він займався адвокацією і публічною легалізацією рішення, прийнятого не в суді, а в Офісі Президента. Він фактично працівник Офісу Президента, тільки в мантії і помилково називається (і титрується) суддею. Його в принципі можна судити за шахрайство, бо він не той, за кого себе видає. Він рубильник, виконувач команд. Не суддя.

Ось справа – для противаги – іншого генерала, генерала міліції Серби, який має відповісти за розгін Запорізького Євромайдану. Жовтневий районний суд міста Запоріжжя, суддя Пивоварова. Серба – у розшуку, скривався від слідства з 2014 року у окупованому Криму та на території Росії. Заявив, що спочатку (шість років!) не знав, що він у розшуку, потім боявся приходити у суд через коронавірус (sic!), український паспорт загубив у Росії (ага), але йому цілком можна вірити, бо він молодець. І суддя йому вірить. На відміну від Павловського, Сербу випустили під особисте зобов‘язання. Ні СІЗО, ні застави, нічого. Гуляй, друже, все норм. Суддя сказала, що все окей.

Ця Пивоварова, звичайно, також не суддя, а рубильник. Впущу-випущу. Вірю – не вірю. Одним все, іншим закон. Класика українського судочинства. 

Можна пригадати справу Ріффмастера. Справи ПриватБанку. Можна згадати будь-який суд. І зрозуміти, що вони переповнені ким завгодно, але не суддями. Саме це знання треба доводити до українських громадян. Бо із судом рано чи пізно стикається кожен – в тій чи іншій формі.

Необхідно продовжувати тиск на суди та окремих суддів. Інколи це вирішує справу. Інколи – ні. Але без нас і такого шансу не буде. Людей під судом вони все ж бояться. Вони нервують. Вони звикли, що їхня справжня робота відбувається у саунах та телефонних розмовах, за горілкою (або вже віскі?) і в тиші. Вони бояться гучних звуків. Цим треба користуватися.

І найголовніше – ніколи не здаватися. Ми маємо битись, маємо стати владою і змінити те, що нас бісить.

А суди нас бісять. Це підтвердить кожен, хто стояв під таким судом.

Господи, як же сильно це бісить.

Просмотры: