Ці два крила організованого криміналітету становили величезну небезпеку для Сполучених Штатів, втягнених у Велику депресію.

 

Боротьба з мафією: досвід Рузвельта

By

 

"Українська правда"

9 min

View Original

У жарті, що добрі наміри не залишаються без покарання, насправді наявна лише частка жарту. Інакше-бо 18-та поправка до Конституції США, яка забороняла – з найкращих міркувань! – на всій території країни виробництво, транспортування та продаж спиртних напоїв, не викликала б до життя цілі зграї гангстерів та мафіозі.

Впродовж 1920-х ці зграї стверджували себе, беручи під контроль цілі міста та штати й оперуючи більшими, ніж промислові магнати, грошима, а в першій половині 1930-х зміцнювали завойовані позиції, прагнучи набути ознак загальновизнаної респектабельності.

Разом із тим найбільш активні персонажі з американського кримінального табору продовжували діяти за допомогою револьверів та автоматів, беручи чужі гроші там, де їх тільки можна було взяти силою.

Ці два крила організованого криміналітету становили величезну небезпеку для Сполучених Штатів, втягнених у Велику депресію.

Навіть якщо винести за дужки потенційну можливість блокування частини кримінальників із радикальними політичними силами, на кшталт досить сильних у ті часи місцевих комуністів чи нацистів, то залишалися тотальна корупція, принадна романтика злочинного світу, торжество беззаконня на контрольованих мафією територіях та насадження серед молоді спокуси великих нетрудових грошей, нерозривно пов'язані з американськими "крутими хлопцями".

Над ідеологією "Нового курсу" президента Франкліна Делано Рузвельта, базованою передусім на цінностях ефективної праці, солідарності та демократії, нависла цілком реальна загроза ерозії та нівелювання.

А, крім того, цілий ряд найкрутіших гангстерів та мафіозі, з одного боку, та керівник Федерального бюро розслідувань Едгар Гувер і сам президент Рузвельт, з іншого боку, мали надто великі особисті самолюбства, щоб просто так поступитися домінуванням у країні, яку кожен цілком щиро вважав своєю...

Власне, один з методів боротьби з мафією був випробуваний ще до президентства Рузвельта й успішно використовувався при цьому.

...Аль Капоне. Ім'я, яке стало ледь не загальником.

Народився цей персонаж нової американської історії в останній рік ХІХ століття в Італії, невдовзі разом із батьками переїхав у Нью-Йорк. Учився жахливо і в шостому класі його вигнали із школи.

Став членом молодіжної банди, у 20 років був уперше заарештований, та вправні адвокати "відмазали" його від тюрми, невдовзі бравий молодик убив свою першу жертву. Нею став головний чиказький мафіозі Джим Колозимо. Його замінив покровитель Аль Капоне Джоні Торріо, який не забув винагородити свою "правицю". І пішло-поїхало...

Вже у 1923 Аль Капоне радикально змінив стиль своєї поведінки; він перестав вживати нецензурні слова, завів власних перукаря і кравця, за допомогою кваліфікованого викладача позбувся дефектів дикції. Його гардероб налічував понад 150 костюмів і стільки ж пар взуття. Йменувати він себе почав на американізований манер - "Аль Браун", і дуже сердився, якщо хтось звав його на старий копил.

Доходи чиказької мафії у ті роки становили $100.000 на тиждень (це десь близько 6 мільйонів доларів за теперішнім курсом), близько третини з них йшло особисто босові. Це давало змогу купувати і виборців, і політиків, і поліцію, і ЗМІ, і профспілки.

З 1926 року мером Чикаго став ставленик Аль-Капоне; сам він розташував свій офіс у центрі міста, в готелі "Лексингтон" на Мічиган-авеню. Маючи такий "дах" і такі кошти, мафіозо почав скуповувати цілком легальні підприємства – крамниці, гаражі, ринки.

Ясна річ, що це не дуже подобалося конкурентам: почалися справжні гангстерські війни, на вулицях Чикаго точилися справжні бої із застосуванням автоматичної зброї.

Аль Капоне не панькався із конкурентами: скажімо, 14 лютого 1929 року були розстріляні семеро довірених осіб ірландського угруповання Джорджа Морана.

Десяткам людей Аль Капоне особисто розказував, що "бійня на день святого Валентина" організована ним, але ніхто не наважився засвідчити це під присягою.

А за кілька місяців він власноруч убив трьох своїх людей, запідозривши їх у зраді. Вбивство відбулося на званому обіді, в бенкетній залі, у присутності десятків свідків. Наказавши зв'язати зрадникам руки, Аль Капоне бейсбольними битами розбив їм голови, трупи вивезли за місто і скинули в урвище.

Очільник чиказької мафії був оголошений персоною нон-ґрата в Лос-Анджелесі, Канзас-Сіті, Нью-Орлеані, газети писали про нього як про "ворога суспільства №1". Але далі слів не йшло – всі судові справи розсипалися; свідків, котрі були готові дати покази, вбивали попри будь-яку охорону.

І тоді в бій пішли податкові інспектори. Щоб їх було важче купити чи залякати, для операції були обрані неодружені професіонали з інших міст. А фінансові документи – це така річ, де завжди можна "накопати" порушення, була б охота.

Отож урешті-решт гангстер, за прямими наказами якого були вбиті понад 400 осіб, ще 40 він убив власноруч, був засуджений за несплату податків на 11 років тюрми й 50 тисяч доларів штрафу.

Його мафіозна імперія втратила значну частину своєї впливовості. Непідкупні ж фінансові контролери не раз потім використовувалися в часи президентства Рузвельта для приборкування менш масштабних мафіозі.

...Крива злочинності у США різко пішла догори у другій половині 1920-х і сягнула свого максимуму у 1933-34 роках. 1933 року був зареєстрований 1.300.000.000 (мільйон триста тисяч) лише тяжких злочинів, дві третини з яких залишилися нерозкритими.

Щодня у США здійснювалося в середньому два напали на банки. 1934 року були зареєстровані 46614 пограбувань, 190389 крадіжок зі зламом, 142823 крупні крадіжки, 380 тисяч звичайних крадіжок...

Бонні Паркер і Клайд Берроу особисто вбили кільки десятків людей, і при цьому примудрялися щезати з поля зору поліції. 1933 року за один тиждень їхня банда, що складалася з п'яти осіб, пограбувала 12 фірм у кількох штатах, а також напала на склад національної гвардії і поповнила свої запаси зброї.

Вбивства чинилися не з потреби, а заради гострих вражень, гангстерського шику.

Банда "матінки Баркер" складалася із неї самої, трьох її синів-рецидивістів та кількох інших головорізів. У 1933-34 роках ця банда здійснила понад дюжину успішних нападів на банки, вбивши при цьому кількох поліцейських та охоронців.

А водночас "матінка Баркер" здійснювала істотну "фінансову допомогу" деяким місцевим владоможцям у Сент-Полі, Канзас-Сіті, Джепліні та інших містах, що немалою мірою допомагало гангстерам виходити сухими з води.

Син фермера Джон Диллінджер перше коло грабунків, збройних нальотів і судових процесів пройшов у 1920-х роках. Вийшовши з ув'язнення 1933-го року, він разом із трьома приятелями здійснив збройний наліт на банк у містечку Делзвіл, штат Індіана.

Далі була ціла низка нальотів на банки у містах Середнього Заходу. Найбільше з них сталося 15 січня 1934 року, коли у банку Іст-Чикаго гангстери захопили $264 тисячі – рекордну на той час суму.

Тут названі тільки деякі імена знакових американських гангстерів 1930-х, а були ж і дрібніші персонажі, по-своєму не менш цікаві. Що вони робили всі разом? Не просто вбивали людей, не просто когось грабували, а створювали суспільну атмосферу – безкарності, зневаги до закону, безладдя і безвладдя.

А ще прості американці часів Великої депресії нерідко співчували не банкам, не успішним фірмам, а тим, хто ставив на місце "зажерливих буржуїв". Цьому сприяли численні ліворадикальні газетярі-публіцисти, які романтизували бандитів, робили із них ледь не новітніх Робін Ґудів.

Потрібні були сильнодіючі засоби, щоб зупинити загрозу суспільної деструкції. Судові механізми були практично безсилі – скажімо, Диллінджер 1934 року таки потрапив до в'язниці Краун-Пойнт (штат Індіана), де його стерегло кількасот охоронців. Але він зумів утекти з камери за прямого сприяння адвоката, взяв заручника і, прикриваючись ним, вирвався на волю через тюремний гараж...

І тоді президент Рузвельт узяв усю повноту відповідальності на себе, оголосивши найнебезпечніших гангстерів "ворогами нації" й віддавши ФБР наказ знищувати їх без судових рішень, на підставі лише оперативних даних.

Рішення було дуже ризикованим, проте чи не єдино можливим за тієї ситуації. Але було мало фізично знищити бандитів – слід було публічно продемонструвати могутність влади – у добу, коли телебачення ще перебувало на рівні експерименту.

Едгар Гувер знайшов відповідне рішення. Також дуже ризиковане.

Шестеро агентів ФБР влаштували засідку на дорозі, якою уранці мали їхати Бонні і Клайд. Як тільки авто з'явилося, агенти відкрили вогонь. За хвилину було випущено 167 куль, як перетворили "Форд" та гангстерів у решето. Автомобіль був виставлений на Всесвітній виставці у Чикаго – як символ того, що станеться з усіма бандатами.

Потім було кілька більш чи менш вдалих для поліції та ФБР перестрілок з бандою Диллінджера, в яких той втрачав своїх людей, хоча втрати сил безпеки були, слід сказати, більшими.

Агенти ФРБ знайшли Томмі Керолла – одного із найближчих спільників Джона Диллінджера – і демонстративно вбили його – у людному барі містечка Ватерлоо штату Айова.

Сам Диллінджер зробив пластичну операцію й жив у Чикаго; та чергова коханка гангстера Анна Сейдж навела ФБР на його слід, і ввечері 22 червня 1934 року снайпери американської спецслужби розстріляли його просто-таки на вулиці, серед натовпу, на виході з кінотеатру "Біограф".

Тіло бандита було набальзамовані і виставлене в моргу для загального огляду.

Після "ворога нації №1", як назвав його Рузвельт, настала черга "матінки Баркер" і її сина Фреді: 16 січня 1935 року агенти ФБР оточили будинок, де вони переховувалися, і відкрили по ньому шалений вогонь. Отож один за одним головні "вороги нації" були знищені, за ними надійшла черга й ворогів другорядних...

Щоправда, залишався ще один своєрідний і впливовий персонаж кримінального світу – Лакі Лучіано, Щасливчик, чиє справжнє ім'я було Сальваторе Луканіа і який починав як звичайний убивця, поки не перетворився на позірно респектабельного бізнесмена, а після арешту Аль Капоне – на некоронованого короля всієї американської злочинності. А ще – його потужне оточення, що складалося з молодих за віком мафіозі, які перед цим прибрали літніх "донів".

Знешкодження Лучіано було справою честі для Рузвельта. Справа в тому, що до його обрання президентом він був губернатором штату Нью-Йорк і намагався боротися з мафією.

Після його обрання на найвищу у США державну посаду криміногенна ситуація у штаті помітно погіршилася; мафія почувалася безкарно, скупивши ледь не всіх чиновників - не в останню чергу тому, що найкращі управлінці перейшли разом із своїм босом до вашингтонських міністерств.

Що робити? Вихід був знайдений – бо ж у будь-якому суспільстві є чесні й непідкупні люди, хоча їх і буває мало. 1935 року така людина у Нью-Йорку була знайдена.

Це був Томас  Дьюї. Губернатор штату призначив його спеціальним суддею з особливими повноваженнями для боротьби з організованою злочинністю. Дьюї на основі цих повноважень створив спеціальний слідчий відділ з двадцятьма працівниками, серед яких не було жодного нью-йоркського поліцейського – їм суддя не довіряв.

Але Лучіано ніде не "світився" – ані в контрабанді наркотиків, ані в організації азартних ігор. Та ставний 35-літній суддя знайшов свій "золотий ключик": він зумів переконати кількох представниць найдавнішої професії дати свідчення під присягою, і тоді з'ясувалося, що Щасливчик контролює близько 80 борделів на Манхеттені і у Бронксу.

18 червня 1936 року суд виніс вирок Лакі Лучіано: 50 років ув'язнення. Свої строки одержали і його спільники, сили мафії були істотно послаблені.

...Але це далеко не всі сюжети і далеко не всі способи ефективної боротьби з організованою злочинністю часів президента Рузвельта. Були й інші, не менш дієві.

Скажімо, ФБР засилало в мафіозне середовище своїх агентів, які стравлювали банди між собою, і ті успішно займалися взаємознищенням, під що потрапляли навіть "хрещені батьки".

Чи невідомі доброзичливці викликали поліцію на місця цілком легальних зібрань мафіозі – і коли та, вибачившись, уже готувалася від'їхати, - раптом хтось стріляв у правоохоронців. Хто? Невідомо хто, але з того боку, де були мафіозі.

Після секундної паузи поліцейські, які до цього не збиралися нікого чіпати, витягали револьвери, за зброю хапалися й "круті хлопці"...

Так чи інакше, після бойовиська суди виносили вердикти не на користь мафії – бо ж стріляти почала саме вона, он скільки свідків! І так далі.

...Цікаво, яким би був результат Другої світової війни, якби війна з мафією, що її проводив президент Рузвельт, виявилася програною? І чи мав би успіх "Новий курс", якби не ця ризикована і часом навіть дещо авантюрна його складова?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Просмотры: